Бійці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ поділилися кадрами своїх буднів. Про складну службу і захист вітчизни від російського загарбника розповіли бійці службі зв'язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України

«Ми знаходимося під Кліщіївкою, яку наші десантники з дружніми підрозділами звільнили у вересні. Періодично ворог намагається повернути собі стратегічно важливе село під Бахмутом. Мінометники знищують окупантів в нашій зоні відповідальності без просування з їхнього боку. Тут постійно ведеться вогонь - чути, як працює наша та ворожа артилерія. Гучно… Але наші бійці вже звикли до такого», - розповідають бійці.

Розрахунок злагоджений, життєрадісний та досвідчений. Під час обстрілів вони спокійні. Водночас завжди раді нанести вогневе ураження по ворогу!

“Росіяни ховаються в норах і як тільки показуються на світ Божий, ми їх знищуємо. Зараз вони бігають перебіжками до нір. Нещодавно війська РФ йшли на штурм наших позицій. Їхньої піхоти було до півсотні! Ми за один ранок вистріляли 100 мін. Перші пару “прильотів” - і вони розбіглися по лісосмузі! Ми їх звідти викурювали… Більшість їх там полягла, інші порозбігалися. Тоді вони не змогли взяти штурмом наші позиції, - каже навідник Сергій. З перших днів служби він у бойовому розрахунку та другий рік їздить на бойові виїзди. - Коли мені говорять, що противника знищено, я радію, бо я навідник та відповідаю за влучність стрільби. Бути навідником - чудова справа!” - Одну подарункову! Вогонь! - Плюс, одну подарункову! Вогонь!

На міні напис: “З любов'ю від Оксани”. Наша “любов” до окупантів смертоносна.

“У жінки діда Андрія - день народження, тому ми відправимо від неї одну міну “оркам”! - каже заряджаючий Василь. Лунають ще кілька пострілів. Василь - юний військовий родом з Карпатських гір. Раніше він працював за кордоном, розумів, що щось насувається, але незадовго до повномасштабного нападу росіян повернувся на свою рідну землю. Почалася війна. Він з перших днів пішов воювати. Зізнається, що йому дуже подобається бути артилеристом: “Тут ти відразу бачиш, що вразив ціль і яку користь робиш на своєму місці. Роти дякують за те, що ми палимо ворогів!” Стрільбою керує командир розрахунку мінометників “Мікс”.

Він народився в РФ, довгий час жив в Криму, але його мама - з України і він визнає себе українцем. “Мікс” почав свою службу в ЗСУ піхотинцем - обороняв селище Іванівське та Бахмут 4 місяці.

“У Бахмуті була постійна стрілкотня та артобстріли. До ворога - 100 метрів. Ми з 2 години ночі до 6-ї ранку безперервно стріляли з кулемета. Ми з багатоповерхівки “цинкували” ворога, а по нас у відповідь працював міномет, танк, авіація… Коли я був у піхоті, наша арта працювала гарно - міни влучно падали на “орків”. Ми дуже поважали арту та інколи молились на них. Зараз я потрапив в артилерію та працюю з великим азартом, щоб наша піхота не вступала у ближній контакт, бо ближній контакт - це втрати, це “200” та “300”. Ми тут працюємо, щоб хлопаки на передньому краї були живі, а наші діти не брали до рук зброю”, - каже командир розрахунку. Інколи в їхній бліндаж доходять піхотинці та десантники, які вертаються з “нуля” після штурмів та оборони. Вони долають багатокілометровий піший шлях, дуже зморені й раді, що вижили та виконали бойове завдання. Бійці повністю у своїх думках, тому ніби нікого не бачать. Наші мінометники готують їм гарячий чай або каву, пригощають цукерками та перекидаються кількома добрими словами. Часом до них забігали і поранені…

Фото: Служба зв'язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС України

“Мікс” згадує історію: “Весь в крові військовий з множинними осколковими пораненнями забіг в наш бліндаж за медичною допомогою. Ми його швиденько перемотали. Він один з групи вижив та якимось дивом контужений добрів до нас по мінному полю...

 Також був випадок: прилетів снаряд по еваку та вбив і пораненого, і тих хлопців, які виносили його на ношах. До нас часто заходять: то за кавою, то за перев’язками”. У зону їхньої відповідальності ворожа техніка не доїжджає, тому зараз наші працюють по скупченнях російських солдатів. Дідо Андрій з посмішкою згадує, коли його підрозділ палив російські танки та “бехи”: “У селі Тетянівка на Донеччині до противника було 700 метрів. Ми працювали через річку та спостерігали їх візуально. Стріляли по танках, прямо в люк попадали! Їх було дуже багато, було по кому стріляти. Під Борогодичним також напалили багато їхньої техніки. Кожен день веселий був. Бували дні, що вистрілювали за день по 180 мін, командир батареї “Голуб” допомагав їх носити, водій заряджав, бо у всіх вже втомлювались руки!

Але ми щасливі були в ті дні, бо багато працювали й цим наближали перемогу!” - каже мінометник.

Дідо Андрій на обороні України з перших днів повномасштабної війни. Приймав участь у всіх бойових операціях, де була бригада. Львівські десантники виконували завдання завжди на найгарячіших ділянках фронту. На Донеччині поблизу Соледару нашим мінометникам протидіяли російські вертольоти, зі зв'язку - лише рація, але вони палили окупантів та залишалися живими.

“Російські міни, снаряди та “вертушка” нас супроводжували, інколи доводилось їздити стежками, які, можливо, заміновані… У такі моменти ми жартуємо та молимось. Буває, що слова молитви забувалися, коли поруч - гарний “приліт”... Але ми ніколи не падаємо духом, бо знаємо, за що стоїмо”, - каже дідо Андрій. Приходить час обідати. Закипає чайник в фіолетові квітки. Бліндаж на бойовій позиції їм став другим домом. Бійці пригощають смачними домашніми котлетами та піцою, що приготував заздалегідь дідо Андрій. Вони щиро вдячні. Дідо дбає про свій розрахунок, бо вони вже як діти його. І додає: приготування їжі та рибалка відновлюють душевні сили. “Я знаю, що приїду звідси й зранку побіжу щуку ловити. Зловив щуку - і задоволений!”

Його напарник Василь жартує, що в армію треба йти чоловікам, які хочуть набрати масу тіла.

Навідник Сергій без усмішки каже, що цивільні чоловіки дуже потрібні тут зараз на фронті. Всі замовкають на мить. Василь бадьоро додає: “Тут не так страшно, як може здаватися з цивільних міст. Страх допомагає тобі стати сильнішим. Ти переборюєш його і гордишся тим, що ти зробив все, що від тебе залежить, що ти не засцяв. На початку війни мало хто вірив в Україну. Я не сумніваюся, що Україна переможе. У мене навіть в голові таких думок немає, бо наші люди дуже вольові та сильні, вони навіть банкою огірків дрони збивають. Ми сильні духом, згуртувалися та стримуємо цю навалу. Немає шляху назад. Як ми будемо дивитись в очі батькам тих людей, яких зараз вже нема? Не віддамо однозначно свою територію!” У цю мить лунає команда: “До бою!”

Читайте також: розповідь рідних братів, які разом служать у 128 бригаді

Десантники жваво вибігають з укриття до міномета…

Разом - до перемоги! ДШВ - Завжди Перші! Слава Україні!